День рідної мови

 

     21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови - свято, засноване ЮНЕСКО в 1999 році. Головна мета цього дня - підтримати самобутність та важливість кожної мови та її важливість для народу. Недарма кажуть, що після відмови від рідної мови нація вмирає, адже мова містить історію та культуру держави. Мовне питання досі є дуже актуальним в Україні та викликає безліч суперечок. 

    26 жовтня 1999 на Генеральної конференції ЮНЕСКО було оголошено про підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності. Для цього було засноване міжнародне свято, що відзначається 21 лютого. Датою свята обрали день протестів у Бангладеші 1952, коли влада жорстоко придушила акцію проти заборони бенгальської мови в країні. З 2000 року День рідної мови щорічно відзначають в Україні.

Привітання з Днем рідної мови

Рідна Україна - мова солов’їна, 

Золоте колосся, маки у житах. 

Край воріт - калина, верба, яворина, 

Храми і світлиці в барвах-рушниках. 

Рідна Україна - то душі краплина, 

Пісня журавлина у ранковий час. 

Рідна Україна - то земля єдина, 

Що сходив ногами босими Тарас. 

Рідна Україна - за столом родина, 

Яром-долиною стелиться туман. 

Батькова розмова - тиха, вечорова, 

Мамина молитва - вічний талісман.

***

Ти постаєш в ясній обнові, 

Як пісня, линеш, рідне слово, 

ти наше диво калинове, 

кохана материнська мово! 

Несеш барвінь гарячу, яру 

в небесну синь пташиним граєм 

і, спивши там від сонця жару, 

зеленим дихаєш розмаєм, 

Плекаймо в серці кожне гроно. 

прозоре диво калинове. 

Хай квітне, пломенить червоно 

в сім'ї великій, вольній, новій.

Сьогодні, у міжнародний день рідної мови, свято української мови - одного з найцінніших надбань, які створили й залишили нам наші попередники. Мова є душею нації, її генетичним кодом, у її глибинах народилося багато з того, чим може пишатися наш народ. Як море починається з річки, так українське слово – з писемності. Наше слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, шліфувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Мазепи, поглиблювалось під пером Івана Котляревського, особливо Тараса Шевченка, удосконалювалося пізніше І. Нечуєм-Левицьким, П. Мирним, М. Коцюбинським, Л. Українкою та багатьма іншими видатними українцями. Вітаю вас, дорогі друзі, з міжнародним днем рідної мови. Нехай материнське слово буде для всіх нас оберегом. Щастя вам, добра, нових здобутків в ім’я України!

 

День єднання

 Президент України Володимир Зеленський оголосив 16 лютого 2022 року 

Днем єднання. Відповідний указ глава держави видав напередодні, 14 лютого.

У День єднання Державний Прапор України буде піднято на будівлях усіх населених пунктів країни, а о 10:00 – виконано Державний Гімн. З якою метою було започатковано нове свято та в чому його відмінність від Дня Соборності?

У чому суть Дня єднання

У президентському указі №53/2022 від 14 лютого 2022 року йдеться, що День єднання оголошено для "посилення консолідації" українців, зміцнення їхньої "стійкості" на тлі зростання гібридних загроз, пропагандистського та морально-психологічного тиску на суспільну свідомість.

15 лютого - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

 

День вшанува́ння уча́сників бойови́х дій на терито́рії інших держав ― відзначається щорічно 15 лютого.

День встановлено в Україні «… На підтримку ініціативи громадських організацій та з метою вшанування громадян України, які виконували військовий обов'язок на території інших держав…» згідно з Указом Президента України «Про День вшанування учасників бойових дій на території інших держав» від 11 лютого 2004 р. № 180/2004.

   15 лютого зазвичай переважно побіжно зазначався як День закінчення збройної інтервенції до Афганістану без жодних святкувань чи церемоній.

   15 лютого 2022 року виповнюється 33 роки  із дня виведення радянських військ з Афганістану. У нових демократичних умовах історія не переривається і не починається заново. Неправильно чинять ті, хто намагається, зовсім перекресливши все радянське минуле, підмінити його тверезий аналіз усього лише беззастережним визнанням помилок. Вникнути ж в уроки Афганістану на державному рівні досі ніхто не спромігся.

   7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу. З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій. 4 За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобов’язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні. По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні—жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у зв’язках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі). Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН. На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона 5 трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця. Військовополітична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові об’єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи. Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму. Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське 6 керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічне переоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганці подавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночас укомплектованість ними армії знижувалася. На завершальному етапі виведення військ керівники республіки не хотіли задіювати свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летіли тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити його заручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе в Женеві зобов’язання і вивести їх у встановлені терміни.

  14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. 7 Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники. У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася. Бойові дії навіть посилилися. Несолодко довелося 30 радянським військовим радникам, котрі залишилися там, щоб продовжувати роботу. Самовідданість, мужність і бойову майстерність, властиві радянським військовим в Афганістані, змушені були підтвердити і західні військові експерти. На другому етапі виведення ОКРВ з Афганістану багато солдатів та сержантів, яким настав час звільнятися, добровільно зголосилися залишитися там ще на кілька місяців. Мета одна — не наражати на небезпеку в останні місяці війни молодих, необстріляних. «Афганці»- ветерани краще за інших знали, що від куль, гранат, мін, снарядів найчастіше гинули молоді й недосвідчені. Такий факт свідчить багато про що – і про гуманізм, і про самопожертву, і про масову мужність. Але особливо яскраво він характеризує атмосферу братерства, військової дружби, що панувала в радянських частинах і підрозділах. Мабуть, так кожен із героїв розумів свій патріотичний обов’язок перед Батьківщиною.

   За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 тисяч 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими без вісті. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн. чоловік. Солдати не можуть просто «відійти» від війни: і по п’ятнадцяти роках після виведення військ вони «хворі» нею, вона сниться їм у кошмарних снах. Ветерани афганської війни опинилися у тяжкому становищі — багато пільг скасовано, можливості з надання допомоги сім’ям загиблих, інвалідам дуже обмежені. Якщо держава не піклується про тих, хто проливав кров у боях, кидає напризволяще воїнів-ветеранів, інвалідів, сім’ї загиблих, то навряд чи вона може розраховувати на підтримку свого народу.         Війна в Афганістані не припиняється вже понад двадцять років. Афганістан сьогодні – опорна база міжнародного тероризму й екстремізму, фабрика світового виробництва наркотиків, які приносять мільярдні доходи і підживлюють міжнародний тероризм. Забувати досвід історії – злочинно. Віддати забуттю сумний досвід афганської війни – означає знехтувати трагічним уроком історії, що неминуче призведе до нових війн, кровопролить і трагедій...

     Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого немає серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам з небес, а може із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори.

День святого Валентина

 

День Святого Валентина (Валентинів день, День закоханих) — щорічне свято, яке відзначають 14 лютого. Назва походить від святого Валентина, якого згадує цього дня під час літургії Католицька церква.

                                 Історично-релігійне підґрунтя

   За легендою, християнський священник Валентин жив за часів імператора Клавдія II Готського (III ст.) й окрім основного покликання займався природничими науками та медициною.Войовничий імператор Клавдій вважав, що сім'я заважає солдатам воювати за імперію і видав едикт, що забороняв воїнам одружуватися. Валентин, попри цей указ, продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це його заарештували й ув'язнили під охороною офіцера, прийма́чка якого була сліпою. Священник оздоровив її, а опісля навернув на християнство батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову, що й сталося 14 лютого. Вважається, що День Святого Валентина у християнські часи замінив собою язичницьке свято луперкалій (на честь бога Фавна; за іншою версією, на честь богині шлюбу, сім'ї Юнони), який відзначався щороку 14 лютого. Ця заміна сталася 496 року після указу Папи Римського Геласія.Широкої популярності в Західній Європі це свято набуло після XV століття. За переказом, винахід «валентинки» приписують герцогу Орлеанському Шарлю. 1415 року, перебуваючи в англійському полоні після битви під Азенкуром, він нібито надсилав із лондонської в'язниці віршовані любовні послання своїй дружині. Одна з тодішніх «валентинок» нині зберігається в Британському Музеї. У США свято відзначають з 1777 року.

                           Святкування в різних країнах

   Валентинів день в Англії та Шотландії в старовину супроводжувався таким звичаєм. Молоді люди клали до мішечка відповідну їхньому числу кількість квитків, з позначеними на них іменами молодих дівчат; потім кожен виймав один такий квиток. Дівчина, ім'я котрої діставалось таким чином юнакові, ставала на наступний рік його «Валентиною», а він — її «Валентином». Це передбачало на цілий рік відносини між молодими людьми, подібні до тих, що, за описом середньовічних романів, були між лицарем та його «дамою серця» (скрізь супроводжував її, складав їй сонети, грав на лютні тощо). Про цей звичай згадує у своїй знаменитій пісні шекспірівська Офелія. Ймовірно, він є ще дохристиянського походження. Ще донині Валентинів день в Шотландії та Англії дає молоді привід для різноманітних жартів та розваг

В Англії існувало повір'я, за яким перший чоловік, що його зустрічала дівчина 14 лютого, повинен був стати її Валентином — хотілося їй того чи ні. Але дівчата знайшли вихід із ситуації: цього дня вони гуляли із зав'язаними очима.

Італійці у День святого Валентина вважають своїм обов'язком дарувати коханим солодощі. В Італії цей день так і називають — «солодкий».

Поляки цього дня відвідують Познань. Там, за повір'ям, лежать мощі святого Валентина, а над головним престолом висить його чудодійна ікона. Поляки вірять, що проща до неї допомагає в любовних справах.

Німці вважають Валентина покровителем психічно хворих, прикрашають цього дня всі лікарні червоними стрічками, а в каплицях проводять спеціальне Богослужіння.

     В Японії на День св. Валентина жінки і дівчата дарують чоловікам і хлопцям солодощі, переважно шоколад. Японці вважають, що тільки солодкий шоколад здатний передати силу кохання. Саме свято в Японії з'явилось після Другої світової війни. Якщо порівнювати це свято з українським, то в Японії дівчата докладають більше зусиль, аніж хлопці. Так кожна дівчина сама повинна приготувати для коханого шоколадні цукерки і подарувати їх. Навіть при бажанні подарувати коханому в цей день інший подарунок, вона зобов'язана поєднати його з чорним шоколадом або цукерками.

    Така традиція склалась завдяки одному підприємцеві, який випустив до дня святого Валентина багато шоколадних солодощів у вигляді серця з написом — 14 лютого. В Японії є й друге свято для закоханих, яке святкують 14 березня — Білий день. У це свято хлопці дарують дівчатам білий шоколад та інші кондитерські вироби. У День святого Валентина японські жінки дарують чоловікам шоколад, ці солодощі бувають двох видів:

giri-choco, його дарують його друзям, колегам і рідним чоловічої статі. Цей подарунок не має любовного підтексту і сприймається як люб'язність.

hon-mei — дарується лише коханим.

Загалом, святкування не відрізняється від аналогічних у Європі чи Америці. День св. Валентина особливо поширений серед молоді.

Останніми роками День Святого Валентина набув і політичного звучання. Він був заборонений у Саудівській Аравії та Ірані. 

                                                   Свято і маркетинг

Існує думка, що сучасний День святого Валентина — маркетинговий хід.У всьому світі існують особливі традиційні дарунки в цей день. Наприклад, у Франції це ювелірні прикраси, в Японії — кондитерські вироби певної компанії-виробника, а в Данії — засушені квіти. Оскільки свято набуло популярності і в Україні, то й традиція дарувати щось в цей день своїм коханим також стала обов'язковою. Зазвичай є безліч варіантів та пропозицій, вибір залежить від бюджету: від дарункових сертифікатів (на вивчення мови, шопінг, заняття фотографією тощо) до подорожей.  

 

Кокотюха Андрій

 

Український письменник Андрій Анатолійович Кокотюха

17 листопада – 50 років від дня народження (1970 рік)

    Народився у місті Ніжині, в родині зварювальника і медсестри. Перший художній твір написав у віці 7 років. Хоча власне художні якості цього твору досі ніким не оцінені. До 12 років читав і писав лише казки. Мріяв стати бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві. Але закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т. Шевченка.

     Перше оповідання опубліковане 1987 року. У 1991 році написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка, через брак інших зразків прози, отримала в 1995 році нагороду видавництва «Смолоскип». Після виходу окремою книжкою в 1996 році повість стала називатися «романом», отримала позитивну оцінку від батьків та друзів автора, і широкий негативний розголос у пресі. Завдяки цій публікації А. Кокотюха відразу став одним з відомих сучасних українських письменників.

     У 1993 році був одним із засновників Творчої асоціації «500». Працюючи у видавництві «Смолоскип» пакувальником книжок, у період з 1994 по 1999 рік організував понад сто «гастролей» молодих українських письменників у сімнадцяти регіонах України. Був їх безпосереднім учасником. У 1998 році звільнився з видавництва «Смолоскип» у зв'язку з переходом на іншу роботу, безпосередньо пов'язану з журналістикою. Співпрацю зі «Смолоскипом» не припиняв до 1999 року. Потім видавництво офіційно розірвало стосунки з молодим письменником через публічне прочитання фейлетону про сучасний стан української культури. Видавництво розцінило цей фейлетон як «антиукраїнський».

     Протягом 1999 — 2006 років побачили світ книги А. Кокотюхи: «Повернення сентиментального гангстера», «Нейтральна територія», «Ментовский город», «Отработанний матеріал», «Мама, донька, бандюган», «Криминальная Украина», «Криминальная Украина-2», «Криминальная Украина-3», «Почему Украина не Россия» (автор-упорядник), «Любити живих» (у співавторстві з Максимом Розумним), «Повзе змія», «Тайны и загадки Украины», «Резонансные дела МВД» (в співавторстві з Костянтином Стогнієм), «Шукачі скарбів», «Юля» (автор-упорядник), «Темна вода», «Зоопарк або Діти до 16 років». Крім того написав низку журнальних публікацій повістей та оповідань. За однією такою публікацією на студії ім. О. Довженка зняли кіно під назвою «Тупик» (режисер Григорій Кохан). За окрему платню писав «жіночі» оповідання. Пише українською і російською мовами.

     Дослідник української масової літератури доктор філологічних наук Софія Філоненко називає Кокотюху батьком «українського готичного детективу», хоча сам автор вважає, що в його текстах присутня швидше неоготика, напряму пов’язана з актуальними суспільними та соціальними проблемами України, а звернення до готики та загалом фольклору збігається з традиціями давньої української літератури. Книжки А. Кокотюхи виходили і далі виходять практично в усіх українських видавництвах, котрі видають сучасну літературу: «Смолоскип», «Кальварія», «Фоліо», «Піраміда», «Нора-Друк», «Зелений Пес». Він постійно співпрацює з найпопулярнішими українськими газетами, журналами і телеканалами. У 2011 входить до складу журі літературного конкурсу Юне слово. 

      Крім згаданої вище, були наступні екранізації творів письменника. Детективний роман «Легенда про Безголового» екранізований у 2008 році кіногрупою «Film.ua» (назва фільму «Тривожна відпустка адвоката Ларіної», режисер Олександр Стеколенко). Трилер «Повзе змія» (режисер Максим Бернадський) екранізовано в 2009 році компанією «Fresh production UA». В усіх випадках Кокотюха – автор або співавтор сценаріїв. Написав сценарії для кількох документальних фільмів з циклу „Кримінальні історії” (ICTV). «Чужі помилки» (СТБ), «Стрингер» та «Одержимі» (1+1). Працював журналістом і сценаристом на проектах «Сніданок з 1+1», «Київський регіон», «Паралельний світ». Пише сценарії для проекту «Судові справи» (Film.ua). Усе це дає авторові право називати себе також кіносценаристом. Є автором сценарію на екранізацію романа Василя Шкляра "Чорний ворон".

Андрій Кокотюха: цікаві факти 

Перший художній твір написав у 7 років.

До 12 років читав і писав лише казки.

В дитинстві мріяв стати бібліотекарем.

 Перш ніж присвятити себе літературній роботі, Кокотюха працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві.

Андрій Кокотюха товаришує з відомим український письменником Сергієм Жаданом, він навіть є хрещеним батьком його доньки

.Письменник любить збирати гриби та читати книги (він має список книг, які читає). За рік може прочитати до 90 книг. Але обов’язкове правило письменника – читати 100 сторінок в день.

Не любить українських політиків, футболу, борщу, вареників, макаронів, хімії як шкільного предмету, їздити громадським транспортом, стояти в чергах.

 Детектив “Таємне джерело” Андрія Кокотюхи був написаний за 28 днів.

“Будучи безробітним, я усюди працюю, мене не годує література, годує кіно, телебачення, журналістика. За 4 години можу написати 20 тисяч знаків, це 32 сторінки в книзі”.

Книги для дітей

Міжнародний день толерантності

 

Міжнародний день терпимості (толерантності)

             Міжнаро́дний день толера́нтності — свято, яке відзначається 

16 листопада в усьому світі. Його запровадили у 1995 році за рішенням ЮНЕСКО. Саме цього дня ухвалили Декларацію принципів терпимості. У ній йдеться про рівність усіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, сексуальної орієнтації, етносу або кольору шкіри. Ці принципи закріпили у Загальній декларації прав людини, що проголошує неприйняття усіх форм дискримінації, недопущення геноциду і покарання за нього.

      Декларація принципів терпимості звертається до держав, які мають гарантувати створення справедливого законодавства, дотримання правопорядку, судово-процесуальних та адміністративних норм. У статті 2 Декларації говориться, що для того, щоб зробити суспільство більш терпимим, держави мають ратифікувати існуючі міжнародні конвенції з прав людини, і, якщо це необхідно, розробити нове законодавство з метою забезпечення в суспільстві принципу рівних прав та можливостей для всіх груп та окремих людей.

       До цього положення варто додати, що ратифікація документів та створення законодавства це лише так звана «матеріальна» умова для формування реальної толерантності в суспільстві. Сьогодні, ратифікувавши основні міжнародні документи із захисту прав людини, Україна та її суспільство ще далекі до того, щоб стверджувати, що толерантність — це ознака нашого життя.

       Навчання починається з дітей, яких варто вчити не просто бути «такими як всі», а, поважаючи інших, висловлювати свою точку зору та відстоювати власну позицію. Тож ЮНЕСКО пропонує відзначати День толерантності у школах і вищих навчальних закладах усіх країн-членів ООН.

 

(матеріал взято із Вікіпедії)

 

    Чи відомо Вам, що довготерпеливий краще хороброго, і пануючий над собою самим, ліпший від завойовника міста? Про це написано в Притчах Соломонових, глава 16, вірш 32.

    Міжнародний день терпимості (толерантності) був оголошений ЮНЕСКО в листопаді 1995 року з нагоди 50-річного ювілею цієї організації і відзначається щорічно 16 листопада.

     16 листопада 1995 року держави-члени ЮНЕСКО ухвалили Декларацію принципів терпимості. В 1996 році Генеральна Асамблея запропонувала державам-членам щорічно 16 листопада відзначати Міжнародний день толерантності, приурочивши до нього відповідні заходи, орієнтовані як на навчальні заклади, так і на широку громадськість. Тепер відзначається щорічно відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН A/RES/51/95.

      Кожен з нас повинен прагнути підтримувати принципи терпимості, плюралізму, взаємної поваги та мирного співіснування. Ми повинні бути завжди готові усувати стереотипи і спотворені уявлення і виступати на захист жертв дискримінації.

     У цей Міжнародний день терпимості давайте підтвердимо ідею про те, що різноманіття, втілене в думках, віруваннях і діях, є цінним даром, а не загрозою, і будемо прагнути до створення більш терпимих громад, в житті яких вкорениться цей основоположний ідеал.

 

День української мови та писемності

          Вітаю всіх учнів у новому блозі

               "Шкільна бібліотека"!

9 листопада

День української мови та писемності

День української писемності та мови – державне свято, яке щороку відзначається в Україні 9 листопада. Воно було започатковано 9 листопада 1997 року Указом Президента № 1241/97 “Про День української писемності та мови” на підтримку “ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства”.

За православним календарем у цей день вшановують пам’ять преподобного Нестора-літописця. Він був письменником-агіографом, основоположником давньоруської історіографії, першим істориком Київської Русі, мислителем, вченим, ченцем Києво-Печерського монастиря.

Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця і починається писемна українська мова. Він є автором найдавнішої пам’ятки історіографії та літератури українців – “Повісті минулих літ”, яка була завершена близько 1113 року. Цей твір складений на основі сучасних автору подій і архівних літописів, народних переказів та оповідань.

У цей день традиційно:

– покладають квіти до пам’ятника Несторові-літописцю; 

– відзначають найкращих популяризаторів українського слова; 

– заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою; 

– стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика — конкурс проводиться за підтримки Міністерства освіти та науки України та Ліги українських меценатів. Щорічна кількість учасників – понад 5 млн із 20 країн світу.

Що варто знати про рідну мову

Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Число мовців – понад 45 млн, більшість яких живе в Україні. Українська є другою чи третьою слов’янською мовою за кількістю мовців та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу. Українська мова є результатом інтеграції трьох діалектів праслов’янської мови − полянського, деревлянського та сіверянського. Для запису нашої мови використовують адаптовану кирилицю, зрідка – латинку в різних варіантах. Із погляду лексики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики), потім польська (70% спільної лексики) і словацька (68% спільної лексики).

Цікаві факти про українську мову 

 Українська мова своїм корінням, за твердженням істориків, сягає глибини не менше семи тисячоліть. Праєвропейський санскрит містить більше 1000 нинішніх українських кореневих слів.
Жодна з європейських мов (окрім литовської) так близько не стоїть  до своїх витоків.

1. Сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів.

2. За лексичним запасом найбільш близькою до української мови є білоруська – 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68% відповідно) і лише потім – російська (62%). До речі, якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис з білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською тільки 11.

3. В українській мові, на відміну від решти східнослов’янських мов, іменник має 7 відмінків, один з яких – кличний.

4. 448 р. візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України, записав слова “мед” і “страва”. Це була перша згадка українських слів.

5. Українську мову в різні історичні періоди називали по-різному: про́ста, руська, русинська, козацька тощо. Історично найуживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва “руська мова”.

6. В українській мові найбільша кількість слів починається на літеру “П”.

7. Найменш уживаною літерою українського алфавіту є літера “Ф”.

8. В українській мові безліч синонімів. Наприклад, слово “горизонт” має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.

9. Назви всіх дитинчат тварин є іменниками середнього роду: теля, котеня, жабеня.

10. Українська мова багата на зменшувальні форми. Зменшувальну форму має навіть слово “вороги” – “вороженьки”.

 11. За різними даними, українська мова займає 25 або 32 місце за кількістю носіїв серед найпоширеніших мов у світі. Для 36-37,5 мільйонів осіб українська мова є рідною. Загалом у світі 41-45 мільйонів осіб володіють українською.

12. На мовному конкурсі, який пройшов у Парижі у 1934 році, українську мову визнано третьою найбільш красивою мовою в світі (після французької та перської) за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія й будова речення.

13. Вперше українська мова була прирівняна до рівня літературної мови в кінці XVIII століття після виходу у 1798 році першого видання “Енеїди”, автором якої є Іван Котляревський. Саме його і вважають засновником нової української літературної мови. 

14. Першим букварем, виданим в Україні, був «Буквар» («Азбука»), надрукований у 1574 р. у Львові першодрукарем Іваном Федоровим. Книжка складалася з абетки, складів, зразків відмінювання і короткої читанки. До нас дійшов лише один примірник, який знайдено в Римі 1927 р. Зберігається в бібліотеці Гарвардського університету (США). Факсимільне видання було здійснено в Києві 1964 та 1974 рр.

16. Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»

17. Найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.

 

Петро Яцик(1921-2001)

    Канадський підприємець українського походження, меценат і філантроп, відомий своїм вагомим внеском у фінансування українознавства на Заході та в Україні. 

    Петро Яцик з когорти тих дуже нечисленних українців, хто, як казав інший відомий український меценат Євген Чикаленко, «любив Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені». Свою першу пожертву 1000 доларів Петро Яцик зробив на початку 60-х, а останню – незадовго до смерті. На популяризацію українського слова, думки, культури у світі він витрачав мільйони доларів.

     Сам був людиною скромною і невибагливою в побуті. Жодних «мільйонерських» замашок – ані яхт, літаків, «хатинок» на 5 поверхів, ексклюзивних годинників, супердорогих автівок, хоча міг дозволити собі багато чого. Він вважав, що для людини в житті набагато важливішим є те, скільки вона віддала іншим. І не тільки грошей, але й тепла, любові та добра. Був щирим і надзвичайно світлим.

     Петро Дмитрович Яцик народився на Сколівщині в селі Верхнє Синьовидне 7 липня 1921 року в селянській родині. Був первістком. Рано став напівсиротою: коли виповнилося 14 – помер батько. Петро став за старшого і турбувався про маму, двох сестер і чотирьох братів.

     Після війни доля занесла Петра Яцика до Канади. Важко перерахувати, де і ким він працював. Нарешті став «на ноги», заснував будівельне підприємство, яким керував з великим розумінням справи. Завжди пам’ятав своє походження, не забував, що він українець.

     Петро Яцик – один із спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету (США), Енциклопедії українознавства, Центру досліджень історії України ім. П.Яцика при Альбертському університеті (Канада), Освітньої фундації ім. Петра Яцика (її фонд налічує 4 млн доларів), Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті, документаційного центру в бібліотеці ім. Джона П. Робертса при Торонтському університеті, фонду Яцика при Канадському інституті українських студій (КІУС) в Едмонтоні.

     Завдяки внесеним Яциком 750 тисяч доларів відкрито спеціальний український відділ в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійському університеті. Коштом мецената видано чимало наукових монографій з історії України (зокрема, переклад Історії України-Руси Михайла Грушевського англійською мовою), економіки, політології, медицини, етнографії. Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 мільйонів доларів.

      Студенти з України також мають дякувати Петру Яцикові за можливість вчитися в Європі, США, Канаді. А ще, звісно, це заснований у травні 2001 року Міжнародний конкурс знавців української мови, кількість учасників якого за останні роки сягала 5 млн людей з-понад 20 країн світу.

       Петро Яцик мріяв, щоб Україна була сильною і процвітаючою державою, громадяни якої були б заможними і щасливими людьми. Можливо, колись ця мрія українського мецената справдиться.

       Про Петра Яцика надзвичайно цікаво написав Михайло Слабошпицький у книзі «Українець, який відмовився бути бідним».

 

Цікаві факти про Нестора Літописця

 Нестор Літописець – це київський літописець, преподобний та письменник-агіограф. Він є автором «Повісті временних літ», повна назва якої «Се повести времяньных лет, откуда есть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити, и откуда Руская земля стала есть».

 Точна дата народження не відома, приблизно це 1056 рік.

Достовірно відомо, що у віці 17 років він прийшов печерських первоначальників Антонія і Феодосія з бажанням присвятити своє життя церкві. Нестор хотів стати ченцем та прийняв цей сан від ігумена Стефана – першого єпископа Волинської землі.

Багато років основною працею Нестора було складання літописа. Він продовжив справу ігумена Києво – Печерського монастиря Никона та ігумена Йоана.

9 листопада православні християни відмічають день пам’яті преподобного Нестора Літописця.

За роки служіння в Лаврі, Нестор написав такі праці як «Чтение о житии и погублении блаженных страстотерпцев Бориса и Глеба» та «Житие преподобного Феодосия Печерского».

 Українська Православна Церква затвердила орден «Преподобного Нестора Літописця», який видається «За церковні досягнення».

 Помер Нестор в 1114 році та був похований в Ближніх печерах преподобного Антонія Києво – Печерської Лаври.

 На жаль, основна праця його життя не зберіглася в першопочатковому варіанті до наших днів.

                                Вірші про мову

СЛОВО
А Вкраїни мова —                     
Мов те сонце дзвінкотюче,        
Мов те золото блискуче,            
Вся і давність, і обнова —         
Українська мова. 
Розцвітай же, слово,
І в родині, і у школі,
Й на заводі, і у полі
Пречудесно, пречудово
Розцвітай же, слово!
Хай ізнов калина
Червоніє,  достигає,
Всьому світу заявляє:
Я — країна Україна —
На горі калина. П. Тичина

Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камінь має.
Як ту мову нам забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила.
У тій мові нам співали,
Нам казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
От тому плекайте, діти,
Рідну свою мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом.С. Воробкевич

ЯК ПАРОСТЬ ВИНОГРАДНОЇ ЛОЗИ

Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає –
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.Максим Рильський

БУДУ Я НАВЧАТИСЬ МОВИ ЗОЛОТОЇ

У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
Буду я навчатись мови-блискавиці
В клекоті гарячім кованої криці,
В корневищі пружному ниви колоскової
В леготі шовковому пісні колискової.
Щоб людському щастю
дбанок свій надбати;
Щоб раділа з мене
Україна-мати…Андрій Малишко

РІДНА МОВА В РІДНІЙ ШКОЛІ

Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче і миліш
І дорожче в час недолі?
Рідна мова! Рідна мова!
Що в єдине нас злила, —
Перші матері слова,
Перша пісня колискова.
Як розлучимось з тобою,
Як забудем голос твій
І в Вітчизні дорогій
Говоритимем чужою?!
Краще нам німими стати,
Легше гори нам нести,
Ніж тебе розіп’ясти,
Наша мово, наша мати!
Ні! В кім думка прагне слова!
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
— В рідній школі — рідна мова!
І спасе того в недолі
Наша мрія золота,
Наше гасло і мета
— Рідна мова в рідній школі.О. Олесь 

РІДНА МОВА

Буква до букви —
І виникло слово.
Слово до слова —
Звучить рідна мова.І. Січовик

НАША МОВА

Мова наша, мова —
Мова кольорова,
В ній гроза травнева
Й тиша вечорова.
Мова наша, мова —
Літ минулих повість,
Вічно юна мудрість,
Сива наша совість.
Я без тебе, мово,
Без зерна полова,
Соняшник без сонця,
Без птахів діброва.
Як вогонь у серці
Я несу в майбутнє
Невгасиму мову,
Слово незабутнє.Ю. Рибчинський

Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!Тарас Шевченко

Народні прислів’я та приказки про мову

Шабля ранить тіло, а слово — душу.

Щире слово, добре діло душу й серце обігріло.

Що вимовиш язиком, то не витягнеш і волом.

Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається.

Щире слово, добре діло душу й серце обігріло.

Що вимовиш язиком, то не витягнеш і волом.

Впік мене тим словом, не треба й вогню.

Гостре словечко коле сердечко.

М’які слова і камінь крушать.

Не говори, що знаєш, але знай, що говориш.

Не кидай словами, як пес хвостом.

Дурний язик — голові не приятель.

З пісні слова не викидають і свого не вставляють.

Більше діла — менше слів.

Будь господарем своєму слову.

Від красних слів язик не відсохне.

Не гріє мене кожух, лиш слово гріє й тішить.

Не кидай слова на вітер.

Вітер горе руйнує, слово народи підійма.

Хто материнську мову зневажає, той і матері не шанує.

У кого рідна мова, в того й душа здорова.

Від теплого слова і лід розмерзає.

Рана загоїться, зле слово — ніколи.

Рідна мова — не полова: її за вітром не розвієш.

Не завжди говори, що знаєш, а завжди знай, що говориш.

Не говори пишно, щоб тобі на зле не вийшло.

Не так він добре діє, як говорить.

Не так хутко діється, як хутко говориться.

Слово — вітер, письмо — грунт.

Слово до ради, а руки — до звади.

Слово до слова — зложиться мова.

                         Тематична виставка літератури 

                 до Дня української мови та  писемності