День рідної мови

 

     21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови - свято, засноване ЮНЕСКО в 1999 році. Головна мета цього дня - підтримати самобутність та важливість кожної мови та її важливість для народу. Недарма кажуть, що після відмови від рідної мови нація вмирає, адже мова містить історію та культуру держави. Мовне питання досі є дуже актуальним в Україні та викликає безліч суперечок. 

    26 жовтня 1999 на Генеральної конференції ЮНЕСКО було оголошено про підтримку мовного та культурного різноманіття та багатомовності. Для цього було засноване міжнародне свято, що відзначається 21 лютого. Датою свята обрали день протестів у Бангладеші 1952, коли влада жорстоко придушила акцію проти заборони бенгальської мови в країні. З 2000 року День рідної мови щорічно відзначають в Україні.

Привітання з Днем рідної мови

Рідна Україна - мова солов’їна, 

Золоте колосся, маки у житах. 

Край воріт - калина, верба, яворина, 

Храми і світлиці в барвах-рушниках. 

Рідна Україна - то душі краплина, 

Пісня журавлина у ранковий час. 

Рідна Україна - то земля єдина, 

Що сходив ногами босими Тарас. 

Рідна Україна - за столом родина, 

Яром-долиною стелиться туман. 

Батькова розмова - тиха, вечорова, 

Мамина молитва - вічний талісман.

***

Ти постаєш в ясній обнові, 

Як пісня, линеш, рідне слово, 

ти наше диво калинове, 

кохана материнська мово! 

Несеш барвінь гарячу, яру 

в небесну синь пташиним граєм 

і, спивши там від сонця жару, 

зеленим дихаєш розмаєм, 

Плекаймо в серці кожне гроно. 

прозоре диво калинове. 

Хай квітне, пломенить червоно 

в сім'ї великій, вольній, новій.

Сьогодні, у міжнародний день рідної мови, свято української мови - одного з найцінніших надбань, які створили й залишили нам наші попередники. Мова є душею нації, її генетичним кодом, у її глибинах народилося багато з того, чим може пишатися наш народ. Як море починається з річки, так українське слово – з писемності. Наше слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, шліфувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Мазепи, поглиблювалось під пером Івана Котляревського, особливо Тараса Шевченка, удосконалювалося пізніше І. Нечуєм-Левицьким, П. Мирним, М. Коцюбинським, Л. Українкою та багатьма іншими видатними українцями. Вітаю вас, дорогі друзі, з міжнародним днем рідної мови. Нехай материнське слово буде для всіх нас оберегом. Щастя вам, добра, нових здобутків в ім’я України!

 

День єднання

 Президент України Володимир Зеленський оголосив 16 лютого 2022 року 

Днем єднання. Відповідний указ глава держави видав напередодні, 14 лютого.

У День єднання Державний Прапор України буде піднято на будівлях усіх населених пунктів країни, а о 10:00 – виконано Державний Гімн. З якою метою було започатковано нове свято та в чому його відмінність від Дня Соборності?

У чому суть Дня єднання

У президентському указі №53/2022 від 14 лютого 2022 року йдеться, що День єднання оголошено для "посилення консолідації" українців, зміцнення їхньої "стійкості" на тлі зростання гібридних загроз, пропагандистського та морально-психологічного тиску на суспільну свідомість.

15 лютого - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

 

День вшанува́ння уча́сників бойови́х дій на терито́рії інших держав ― відзначається щорічно 15 лютого.

День встановлено в Україні «… На підтримку ініціативи громадських організацій та з метою вшанування громадян України, які виконували військовий обов'язок на території інших держав…» згідно з Указом Президента України «Про День вшанування учасників бойових дій на території інших держав» від 11 лютого 2004 р. № 180/2004.

   15 лютого зазвичай переважно побіжно зазначався як День закінчення збройної інтервенції до Афганістану без жодних святкувань чи церемоній.

   15 лютого 2022 року виповнюється 33 роки  із дня виведення радянських військ з Афганістану. У нових демократичних умовах історія не переривається і не починається заново. Неправильно чинять ті, хто намагається, зовсім перекресливши все радянське минуле, підмінити його тверезий аналіз усього лише беззастережним визнанням помилок. Вникнути ж в уроки Афганістану на державному рівні досі ніхто не спромігся.

   7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу. З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій. 4 За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобов’язання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні. По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні—жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у зв’язках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі). Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН. На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона 5 трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця. Військовополітична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові об’єкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи. Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму. Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське 6 керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічне переоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганці подавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночас укомплектованість ними армії знижувалася. На завершальному етапі виведення військ керівники республіки не хотіли задіювати свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летіли тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити його заручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе в Женеві зобов’язання і вивести їх у встановлені терміни.

  14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. 7 Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амудар’ю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники. У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася. Бойові дії навіть посилилися. Несолодко довелося 30 радянським військовим радникам, котрі залишилися там, щоб продовжувати роботу. Самовідданість, мужність і бойову майстерність, властиві радянським військовим в Афганістані, змушені були підтвердити і західні військові експерти. На другому етапі виведення ОКРВ з Афганістану багато солдатів та сержантів, яким настав час звільнятися, добровільно зголосилися залишитися там ще на кілька місяців. Мета одна — не наражати на небезпеку в останні місяці війни молодих, необстріляних. «Афганці»- ветерани краще за інших знали, що від куль, гранат, мін, снарядів найчастіше гинули молоді й недосвідчені. Такий факт свідчить багато про що – і про гуманізм, і про самопожертву, і про масову мужність. Але особливо яскраво він характеризує атмосферу братерства, військової дружби, що панувала в радянських частинах і підрозділах. Мабуть, так кожен із героїв розумів свій патріотичний обов’язок перед Батьківщиною.

   За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 тисяч 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими без вісті. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн. чоловік. Солдати не можуть просто «відійти» від війни: і по п’ятнадцяти роках після виведення військ вони «хворі» нею, вона сниться їм у кошмарних снах. Ветерани афганської війни опинилися у тяжкому становищі — багато пільг скасовано, можливості з надання допомоги сім’ям загиблих, інвалідам дуже обмежені. Якщо держава не піклується про тих, хто проливав кров у боях, кидає напризволяще воїнів-ветеранів, інвалідів, сім’ї загиблих, то навряд чи вона може розраховувати на підтримку свого народу.         Війна в Афганістані не припиняється вже понад двадцять років. Афганістан сьогодні – опорна база міжнародного тероризму й екстремізму, фабрика світового виробництва наркотиків, які приносять мільярдні доходи і підживлюють міжнародний тероризм. Забувати досвід історії – злочинно. Віддати забуттю сумний досвід афганської війни – означає знехтувати трагічним уроком історії, що неминуче призведе до нових війн, кровопролить і трагедій...

     Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого немає серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам з небес, а може із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори.

День святого Валентина

 

День Святого Валентина (Валентинів день, День закоханих) — щорічне свято, яке відзначають 14 лютого. Назва походить від святого Валентина, якого згадує цього дня під час літургії Католицька церква.

                                 Історично-релігійне підґрунтя

   За легендою, християнський священник Валентин жив за часів імператора Клавдія II Готського (III ст.) й окрім основного покликання займався природничими науками та медициною.Войовничий імператор Клавдій вважав, що сім'я заважає солдатам воювати за імперію і видав едикт, що забороняв воїнам одружуватися. Валентин, попри цей указ, продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це його заарештували й ув'язнили під охороною офіцера, прийма́чка якого була сліпою. Священник оздоровив її, а опісля навернув на християнство батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову, що й сталося 14 лютого. Вважається, що День Святого Валентина у християнські часи замінив собою язичницьке свято луперкалій (на честь бога Фавна; за іншою версією, на честь богині шлюбу, сім'ї Юнони), який відзначався щороку 14 лютого. Ця заміна сталася 496 року після указу Папи Римського Геласія.Широкої популярності в Західній Європі це свято набуло після XV століття. За переказом, винахід «валентинки» приписують герцогу Орлеанському Шарлю. 1415 року, перебуваючи в англійському полоні після битви під Азенкуром, він нібито надсилав із лондонської в'язниці віршовані любовні послання своїй дружині. Одна з тодішніх «валентинок» нині зберігається в Британському Музеї. У США свято відзначають з 1777 року.

                           Святкування в різних країнах

   Валентинів день в Англії та Шотландії в старовину супроводжувався таким звичаєм. Молоді люди клали до мішечка відповідну їхньому числу кількість квитків, з позначеними на них іменами молодих дівчат; потім кожен виймав один такий квиток. Дівчина, ім'я котрої діставалось таким чином юнакові, ставала на наступний рік його «Валентиною», а він — її «Валентином». Це передбачало на цілий рік відносини між молодими людьми, подібні до тих, що, за описом середньовічних романів, були між лицарем та його «дамою серця» (скрізь супроводжував її, складав їй сонети, грав на лютні тощо). Про цей звичай згадує у своїй знаменитій пісні шекспірівська Офелія. Ймовірно, він є ще дохристиянського походження. Ще донині Валентинів день в Шотландії та Англії дає молоді привід для різноманітних жартів та розваг

В Англії існувало повір'я, за яким перший чоловік, що його зустрічала дівчина 14 лютого, повинен був стати її Валентином — хотілося їй того чи ні. Але дівчата знайшли вихід із ситуації: цього дня вони гуляли із зав'язаними очима.

Італійці у День святого Валентина вважають своїм обов'язком дарувати коханим солодощі. В Італії цей день так і називають — «солодкий».

Поляки цього дня відвідують Познань. Там, за повір'ям, лежать мощі святого Валентина, а над головним престолом висить його чудодійна ікона. Поляки вірять, що проща до неї допомагає в любовних справах.

Німці вважають Валентина покровителем психічно хворих, прикрашають цього дня всі лікарні червоними стрічками, а в каплицях проводять спеціальне Богослужіння.

     В Японії на День св. Валентина жінки і дівчата дарують чоловікам і хлопцям солодощі, переважно шоколад. Японці вважають, що тільки солодкий шоколад здатний передати силу кохання. Саме свято в Японії з'явилось після Другої світової війни. Якщо порівнювати це свято з українським, то в Японії дівчата докладають більше зусиль, аніж хлопці. Так кожна дівчина сама повинна приготувати для коханого шоколадні цукерки і подарувати їх. Навіть при бажанні подарувати коханому в цей день інший подарунок, вона зобов'язана поєднати його з чорним шоколадом або цукерками.

    Така традиція склалась завдяки одному підприємцеві, який випустив до дня святого Валентина багато шоколадних солодощів у вигляді серця з написом — 14 лютого. В Японії є й друге свято для закоханих, яке святкують 14 березня — Білий день. У це свято хлопці дарують дівчатам білий шоколад та інші кондитерські вироби. У День святого Валентина японські жінки дарують чоловікам шоколад, ці солодощі бувають двох видів:

giri-choco, його дарують його друзям, колегам і рідним чоловічої статі. Цей подарунок не має любовного підтексту і сприймається як люб'язність.

hon-mei — дарується лише коханим.

Загалом, святкування не відрізняється від аналогічних у Європі чи Америці. День св. Валентина особливо поширений серед молоді.

Останніми роками День Святого Валентина набув і політичного звучання. Він був заборонений у Саудівській Аравії та Ірані. 

                                                   Свято і маркетинг

Існує думка, що сучасний День святого Валентина — маркетинговий хід.У всьому світі існують особливі традиційні дарунки в цей день. Наприклад, у Франції це ювелірні прикраси, в Японії — кондитерські вироби певної компанії-виробника, а в Данії — засушені квіти. Оскільки свято набуло популярності і в Україні, то й традиція дарувати щось в цей день своїм коханим також стала обов'язковою. Зазвичай є безліч варіантів та пропозицій, вибір залежить від бюджету: від дарункових сертифікатів (на вивчення мови, шопінг, заняття фотографією тощо) до подорожей.